Як спортсменка вона звикла до дисципліни, але саме після народження сина зрозуміла, що справжня відповідальність починається за межами гімнастичного килима. Вона не ховається за глянцевими фото і не уникає складних тем: від роз'єднаної родини до втрати довіри у стосунках. Ганна Різатдінова чесно говорить про те, як виховує 7-річного сина Рому, чому не бачить себе у Тіндері і як змінилися її герої. Це щира й сильна розмова з жінкою, яка пройшла великий спорт, але ще більший шлях — до самої себе.
— У своїй кар’єрі ви досягли фантастичних результатів. Ба більше, досі ніхто в Україні не зміг повторити або перевершити ваші олімпійські досягнення. Та чи є у вас мрія, яку ще не реалізували?
Авжеж. Я з дитинства жила мріями, але водночас завжди ставила перед собою чіткі цілі — я дуже структурована людина. Для мене це життєва потреба: не має значення, про що йдеться — робота, стосунки чи родина — я завжди маю мету, до якої прагну.
Нині моя головна мрія — це велика, міцна родина, де багато дітей, де панують справжні щирі стосунки, побудовані на великій любові.
Ще одна важлива мрія пов’язана зі спортом — хочу, щоб у нас в Україні з’явилося більше просторих залів для занять художньою гімнастикою. Нам критично не вистачає спортивної інфраструктури — стелі у залах мають бути щонайменше 8–9 метрів, а таких приміщень майже немає. Попит на заняття великий, і нам буквально доводиться «воювати» за кожен зал. Це складно, виснажливо — і водночас надихає боротися далі.
Я мрію про країну, де, подорожуючи, можна бачити нові, сучасні спортивні комплекси — великі, добре обладнані, відкриті не лише для збірних, а й для всіх дітей. Щоб кожна дитина могла тренуватися в комфортних умовах.
У мене насправді дуже багато мрій. Наприклад, мені дуже цікаво розвиватися у медіасфері — я мрію стати членкинею журі або ведучою талант-шоу. Це близько до того, чим я займаюсь — із дітьми. За шість років роботи моєї академії я навчилася розуміти дитячу психологію. Я знаю, як підтримати дитину, яка не посіла бажане місце, знаю, як її мотивувати, як дати чесну оцінку, не зламавши віри в себе. Це надзвичайно важливо.
І, звісно, моя найбільша мрія — наша перемога. Я хочу, щоб ми знову могли проводити міжнародні змагання, щоб діти спали спокійно, щоб усі наші захисники повернулися додому.
— Що допомагає вам залишатися сильною у непрості моменти життя?
Я справді сильна людина. Мені здається, що слабкі просто не доходять до Олімпійських ігор, а тим паче — не виборюють медалі. Але зараз я, навпаки, вчуся бути слабкою. Вчуся бути легкою, тендітною, дозволяти собі просити про допомогу. Раніше в мені дуже глибоко сиділа установка: «Я все можу сама, мені ніхто не потрібен». І вона жила в мені навіть до цього року.
Так, бути сильною жінкою — це круто. Але я жінка, і хочеться нею залишатися. Зараз я навчаю себе відпочивати, відволікатися, дозволяти собі приємні дрібниці, насолоджуватися моментами. У професійному спорті, де я провела 18 років, ти живеш у режимі максимальної самодисципліни: не маєш права на помилку, не можеш усміхатися без причини, не маєш права на відпочинок. Ти зосереджений лише на результаті. У мене не було простору для легкості — навіть викласти фото чи піти в ресторан здавалося чимось зайвим.
Так, Олімпіада завершилася, але всі ці установки залишилися зі мною. Довгий час фокус був на роботі, на дитині — не на собі. А зараз я ніби крок за кроком відкриваю себе заново. Замислююсь: хто я, які в мене установки, які комплекси, що заважає мені бути щасливою. Це глибока, важлива робота з собою. Я позбуваюся тих внутрішніх обмежень, які допомагали мені у спорті, але в житті — навпаки, заважають.
У спорті мене завжди тримала мотивація. Звісно, були дні, коли я не хотіла йти в зал — я жива людина. І хоч у мене завжди була величезна працездатність, іноді допомагали близькі: тренери, рідні. Вони просто відчували, що мені треба перемкнутись — сходити у кіно, в театр, просто відпочити. Я також завжди нагадувала собі, для чого все це: у мене на стіні висів малюнок із написом «Ріо-де-Жанейро», олімпійські кільця, п'єдестал. І коли мені не хотілося тренуватись, я дивилась на нього і думала: «Зараз ти можеш пропустити одне тренування — нічого страшного. Але твоя суперниця вже в залі й працює». І ця думка про те, що медаль може дістатися не мені, а їй — вона мене дуже сильно піднімала.
А сьогодні мене надихають наші військові. У мене багато знайомих, друзів, батьків дівчат з академії, які зараз на передовій, у найскладніших точках. Коли я бачу їхню відданість, як чоловіки тримають оборону — я розумію, що ми, тут, повинні тримати свою лінію: піклуватися про дітей, про їхній психологічний стан, робити все, що можемо.
Мене мотивують діти. Я відчуваю велику відповідальність за них. Не завжди можу дозволити собі робити те, що хочу, але коли бачу їхні успіхи, усмішки — серце наповнюється. У нашій школі вже понад сто дітей — і ти вже просто не можеш дозволити собі опустити руки.
— Як ви відновлюєте енергію?
Напевно, лише цього року я по-справжньому почала відкривати себе, пізнавати, чого мені насправді бракує для відновлення. І тепер я точно знаю, що для мене джерело енергії номер один — це сон. Інколи мені потрібно просто провести цілий день у ліжку — й це для мене ідеальне відновлення. Так було ще з часів професійного спорту.
Зараз я також практикую медитацію. Раніше була до неї дуже скептична, мені здавалося, що це не для мене, бо важко було зосередитися. Але я знайшла свій підхід — такий вид медитації, де не потрібно концентруватися, навпаки — слід розслабитися. Мій учитель навіть каже: «Лінуйтеся, нічого не робіть». І ось це — моє. Таку медитацію я полюбила.
Намагаюся ходити на йогу. Не можу сказати, що роблю це регулярно тричі на тиждень — занадто багато справ, але періодично відвідую аштанга-йогу. Вона дає мені гарне тілесне й ментальне перезавантаження.
Також я дуже ціную дрібниці, які приносять задоволення. Наприклад, увечері після тренувань повертаюся додому, приймаю ванну з ароматною олією, запалюю пахощі з сандалом, свічки. Це мій спосіб релаксу.
Я обожнюю ароматерапію — вона має для мене неймовірну силу відновлення. Запахи можуть миттєво заспокоїти, переключити увагу, створити відчуття затишку. Саме тому я в захваті від лінії Silky Supreme бренду Muran. Це не просто догляд за волоссям — це мій особистий ритуал гармонії. У догляді для мене важливий не лише результат, а й процес: як продукт пахне, яку має текстуру, як відчувається на дотик. А аромат цієї серії з нотками троянди — це справжня ароматерапія!
Silky Supreme створена на основі чотирьох видів троянд, і моя улюблена — дамаська троянда. Вона глибоко зволожує й відновлює волосся, і я реально це відчуваю: після тренувань, активного дня, вітру або частих укладок волосся знову стає мʼяким, блискучим, шовковистим. І найголовніше — живим, наповненим. Також мені подобається, що у складі є компоненти, які стимулюють кровообіг і підтримують здоровʼя шкіри голови — це важливо, бо гарне волосся починається саме там. До речі, науковці зазначають: аромат троянди запускає в організмі ті самі процеси, які відбуваються в стані закоханості.
Цей догляд для мене — не лише про красу, а й про турботу, увагу та любов до себе. Така невелика, але дуже цінна частинка мого відновлення: коли є час зупинитися, подихати ароматом троянди, відчути текстуру засобу й просто побути з собою у стані любові та цілковитого прийняття.
Ще один мій мастхев — масаж. Це один з найкращих способів зняти напругу. А ще використовую голкові аплікатори — стаю на них, поки фарбуюсь або роблю якісь хатні справи. Це також своєрідна рефлексотерапія, яка заряджає мене енергією.
— Чи є у вас свої ритуали або традиції, які допомагають тримати баланс?
На вихідних змінюю картинку — намагаюся кудись поїхати, хоч ненадовго. Раніше могла спокійно зірватися й полетіти навіть на два дні за кордон — це було для мене ідеальним способом перезавантаження. Зараз, з огляду на ситуацію, такої можливості немає. Тому я знаходжу інші способи: провести час із сином на природі або просто сходити в кіно. У нас навіть є свій маленький ритуал — смачний сніданок поза домом, а потім кінотеатр, попкорн. Це такі прості речі, але вони дійсно піднімають настрій і додають балансу.
— Зважаючи на ваш насичений графік — тренування, зйомки, проєкти, — як вам вдається завжди мати такий доглянутий вигляд?
Знаєте, я з часом навчилась делегувати. Я вважаю, що кожен має займатися своєю справою — я можу викластися на максимум у спорті, на телебаченні, в роботі, але водночас мені важливо, щоб мною займалися професіонали у сфері краси. Тому я повністю довіряюся майстрам з Accent Beauty Buro — це моя точка балансу, мій простір краси та релаксу. Там усе — від атмосфери до сервісу — зроблено так, щоб ти просто сіла у крісло, розслабилась, видихнула й не думала ні про що. Це справжній комфорт.
Мені здається, що в сучасному ритмі жінці дуже важливо мати такі місця, де про тебе подбають, де не потрібно контролювати кожну дрібницю. Я отримую задоволення навіть від процесу — коли не поспішаючи роблять макіяж, зачіску. А ще це економить час і сили, які я краще витрачу на сина або на улюблену справу.
— Як ви оцінюєте рівень сучасних українських гімнасток? Чи є серед них ті, хто може стати новою Різатдіновою?
Я не люблю порівнювати гімнасток, бо ми всі абсолютно різні. У кожної — свої фізичні дані, генетика, зовнішність, темперамент, характер, працездатність. Це й робить кожну унікальною. І саме в цьому — краса художньої гімнастики.
Моя історія особлива тим, що мені від природи не дістались ідеальні для цього виду спорту дані: не було виняткової гнучкості, розтяжки, балетної стопи, довгих ніг — усього того, що часто вважається перевагою. Ніхто на мене не робив ставки. Але мені це дуже подобалось, і я мала, мабуть, найважливіше — характер і неймовірну працездатність. Оце точно було моїм даром від бога. Моя тренерка Альбіна Миколаївна Дерюгіна це побачила. Саме вона запросила мене до збірної, завжди вірила в мене, навіть коли я займала 24-ті місця. Навіть мама казала: «Може, змінити вид спорту?» А Альбіна Миколаївна повторювала: «У неї все буде добре. Вона добре працює — усе виправимо».
Зараз у нас є дуже талановиті дівчата. Хтось від природи має сильну емоційність, хтось — розтяжку, у когось інші переваги. Вони вже на старті мають те, чого в мене не було, і можуть робити неймовірні речі.
Я вважаю, що нинішня збірна України дуже потужна. Вони чудово проявили себе на Олімпіаді в Парижі. Так, трохи не вистачило до медалі, але це — спорт.
Можливо, другої Різатдінової вже не буде, але є й будуть нові зірочки, які яскраво сяятимуть по-своєму.
— Ви багато говорите про необхідність зміни підходів у тренерській роботі. Якими були найбільш травматичні методи в гімнастиці, які ви самі пережили?
Я застала ті часи, коли одна фраза тренера — наприклад, «ти товста» або «в тебе криві ноги» — могла не просто образити дитину, а глибоко травмувати її. Такі слова можуть стати перешкодою не лише в спорті, а й у подальшому житті. Підсвідомість постійно нагадуватиме: ти некрасива, ти недостатня, в тебе щось не так. Це, повірте, дуже сильно заважає жити, незалежно від того, у якій сфері ти себе згодом реалізуєш.
Спираючись на власний досвід, я дуже хочу, щоб сучасні діти — особливо ті, хто вже пережив війну — не страждали ще й від спорту. Спорт, навпаки, має бути радістю, джерелом сили, а не черговою травмою. Я мрію, щоб дівчата завершували кар’єру в гімнастиці без емоційних наслідків, без походів до психологів, без необхідності потім роками розбиратися в собі.
Життя після спорту саме по собі непросте, і там вистачить приводів звертатися по психологічну допомогу. Але в самому спорті я хочу створити екологічне середовище — де можна вимагати результату, вчити дітей відповідальності, праці, але робити це по-людськи, з повагою. Саме над таким підходом ми працюємо в нашій академії.
— Як би ви описали стиль тренерства у своїй академії? Чим він кардинально відрізняється від традиційного підходу в українській художній гімнастиці?
Усі тренери нашої академії, включно зі мною, — це вихованки великої, без перебільшення, школи Дерюгіних. Ми належимо до, мабуть, останнього покоління, яке готувала особисто Альбіна Миколаївна. Тому ми — носії унікального досвіду, знань і підходу, який самі пережили на собі. Це величезна школа, і, маючи цей бекграунд, ми здатні передавати знання новим поколінням.
Але ми також молоді, амбітні, відкриті до змін. І тому передаємо ці знання екологічнішим способом — через підтримку, пояснення, конструктивний зворотний зв'язок. У нас, звісно, є вимоги, бо ми не можемо бути не про результат. Але водночас ми розуміємо: нашій академії лише п’ять років. І п’ять років — це дуже мало, щоб підготувати справжню чемпіонку. Ми лише на початку шляху, постійно навчаємось, аналізуємо, вдосконалюємося.
Я завжди починаю з себе. Якщо щось трапляється, я не шукаю винних, а ставлю питання собі: що я зробила не так, що можна змінити?
В академії тренуються діти різного рівня. Збірна України — це, звісно, вершина, і лише найвищий рівень гімнасток потрапляє туди. Але в нашій школі ми відкриті до всіх. Ми даємо можливість тренуватися абсолютно кожній дитині, незалежно від її стартових даних. І це для мене — принципово.
— Що ви відповідаєте тим, хто вважає, що спорт має бути поза політикою?
Якщо чесно, до війни я теж так вважала. Але після повномасштабного вторгнення я, як і багато інших, усвідомила: спорт — це невіддільна частина політики, особливо в країнах-агресорах. Ми всі побачили, як спортсмени перетворюються на інструменти пропаганди. Були випадки, коли російські спортсмени з’являлися на аренах із символікою на кшталт літери Z — на формі, на особистих речах. Вони відкрито демонстрували підтримку свого президента. А підтримка президента країни-агресора — це автоматично підтримка війни, агресії, злочинів проти України.
І саме після 2022 року ми, українські спортсмени, почали діяти — об'єдналися, почали публічно говорити, виступати на міжнародному рівні. І я вважаю великою, хоч і символічною перемогою ту ситуацію, коли Росію та Білорусь не допустили до Олімпіади в Парижі. Це показало, що спорт усе ж може бути позицією, а не прикриттям для зла.
— Ваші батьки залишаються в Криму. Як вони ставляться до вашої активної громадянської позиції?
Це дуже складне питання. Я пережила і досі переживаю різні емоції: обурення, злість, розчарування, сумніви. Але факт залишається фактом: мою родину просто розділили. Мене можуть зрозуміти лише ті, хто теж має близьких на окупованих територіях. Це надзвичайно боляче.
Я постійно хвилююся за своїх батьків. І так, це їхній вибір, і я не можу за нього відповідати. Але кожного разу, коли я даю інтерв’ю чи висловлюю свою громадянську позицію, я розумію, що створюю для них ризик. Це величезна внутрішня дилема.
Про позицію батьків можуть говорити лише вони самі. Я можу відповідати лише за себе. І моя позиція чітка: я говорю відкрито, не мовчу. Я могла би пройти повз цю тему, могла б уникати публічних висловлювань, але я цього не роблю. Я завжди підкреслюю: Крим — це Україна. Я пишаюся тим, що народилася в Сімферополі, і я вірю, що Крим повернеться додому. Це дуже важливо — для мене, для кожного українця і для майбутнього нашої країни.
— Як материнство змінило вас?
Насамперед я стала більш відповідальною. Раніше все було організоване за мене — спочатку батьками, потім федерацією, збірною: моя задача зводилася до одного — виходити на килим, гідно представляти країну й здобувати медалі. Усі інші речі — від оформлення документів до побутових дрібниць — хтось брав на себе.
Після народження дитини все змінилося. Ти розумієш: тепер у тебе є обов’язки, є маленька людина, за яку ти відповідаєш. Ти дорослішаєш миттєво.
Ще один важливий момент — я стала більш м’якою, наповненою любов’ю. У стосунках мами й сина є якась особлива ніжність. Рома мене розкрив по-новому. Водночас він подарував мені і глибоку емоційну м’якість, і глибоку відповідальність. Але ми з ним — друзі. Я не сувора мама. Хоча, звісно, я вимоглива: хочу, щоб він був зібраним, виконував обов’язки в школі, на гуртках. Та перш за все я намагаюся побудувати з ним зв’язок, конект, якого мені самій, мабуть, не вистачало в дитинстві. Моя мама була тренером, а тато — капітаном далекого плавання, він майже завжди був у рейсах. І от цієї підтримки, турботи, емоційного контакту мені тоді бракувало. Я намагаюся дати це Ромі. Навіть його маленькі досягнення — малюнок, успіх на гуртку — я підкреслюю, хвалю, радію разом з ним. Я хочу, щоб він знав: він молодець, і це важливо.
— Ви багато говорите про психологічний комфорт дітей у спорті. Як ви навчаєте сина будувати здорові кордони і захищати себе?
Ми багато спілкуємося, я намагаюся йому все пояснювати. Але, мабуть, найголовніше — це приклад.
Рома бачить, як я живу, як багато працюю, як ставлюся до своєї справи, скільки зусиль вкладаю в академію, в учнів, у все, що роблю.
Він росте у середовищі сильних, працьовитих людей, які знають ціну зусиллям і досягненням. І я вірю, що це середовище формує його внутрішнє ядро. Йому не треба читати повчальні лекції — він бачить усе на прикладі. І це, мабуть, найкраще навчання.
— Чи хотіли б ви, щоб син пішов у професійний спорт?
Коли Ромка народився, я мріяла, що одного дня сидітиму на трибунах Ролан Гаррос і вболіватиму за нього. Але пройшовши шлях великого спорту, я зрозуміла: найважливіше — щоб дитина була щаслива. Щоб він сам знайшов себе, свій шлях. Ми пробуємо різне: плавання, бокс, карате, теніс. Також Ромі подобається танцювати і вести блог — знімати, придумувати щось креативне. Він творча особистість, гарно навчається, вивчає англійську й французьку, і мені хочеться, щоб його шлях був його власним вибором. Я точно не хочу тиснути.
Нашому поколінню потрібна була олімпійська медаль, щоб відчути себе частиною середовища, щоб тебе прийняли, запросили на «Танці з зірками» чи інші проєкти. А нове покоління зовсім інше. Вони впевнені в собі, відкриті, знають свою цінність — і їм не потрібна медаль, щоб заявити про себе. Якщо Рома захоче — він піде будь-куди, і йому для цього не знадобляться титули. Я навіть вчуся в нього цієї внутрішньої самоцінності.
— Які риси характеру Рома успадкував від вас?
У нього мої очі — блакитні, глибокі. А очі, як відомо, — дзеркало душі. І душа в нього глибока. Він усе сприймає дуже внутрішньо, емоційно. Це добре, бо робить його щирим і душевним. Але водночас це може заважати, як і мені, — бо кожну ситуацію він пропускає крізь себе, переживає надто сильно. Він емоційний, чутливий, може просто підійти, обійняти, сказати: «Мамочко, я тебе люблю». І я відчуваю, що це йде з глибини, це не для галочки, не навчене — це його справжнє, тепле.
Рома — творча людина, і це теж від мене. Я ще з ним виступала, коли він був у мене в животику. Думаю, тоді й передалася ця любов до сцени — він обожнює танцювати. Як тільки вмикається музика — особливо його улюблені Пивоваров і Майкл Джексон — одразу починає рухатися, імпровізує, знімає себе. У нього це виходить природно, органічно, і мені це дуже подобається.
— В одному з інтерв’ю ви казали, що маєте складнощі з новими знайомствами і не можете, як інші жінки, зареєструватися у Tinder. Чому?
Можливо, це якісь внутрішні установки або рамки, які я сама собі сформувала. Але я дійсно вважаю, що не просто так спортсменів називають дипломатами своєї країни. Нас знають у всьому світі, ми — своєрідні інфлюенсери, за якими слідкує велика міжнародна аудиторія. І ми можемо як позитив передавати цій аудиторії, так і щось не надто добре.
У мене багато підписників — це діти та жінки. Я відчуваю відповідальність перед ними. Саме з цієї причини я відмовилася від участі в шоу «Холостячка», тому що розумію, що діти будуть дивитися, і я маю транслювати певні цінності. Навіть коли публікую щось у соцмережах, завжди ставлю собі запитання: «А чи варто це показувати?». Так, я — молода жінка, у мене спортивне тіло, і це абсолютно нормально — показувати його, але є межа, яку я не хочу переходити — саме через усвідомлення, що на мене дивляться діти.
Знаю, що багато пар знаходять одне одного в Tinder, але я чомусь не вірю, що моя людина буде саме там. Я не зареєстрована в цьому додатку і, мабуть, навіть не хочу, щоб моя людина там була. Це моє внутрішнє відчуття.
— Чи важко вам довіряти чоловікам після попередніх стосунків?
Думаю, це проживає кожна жінка. З досвідом стає легше — ти вже не сприймаєш проблеми у стосунках настільки болісно. Але якщо я закохуюся, то дуже глибоко. І, звісно, коли тебе зраджують, це боляче. Я — звичайна людина, з глибокими почуттями, тому зрада — це завжди травма.
Авжеж, були моменти, коли я собі казала: «Все, більше ніяких стосунків!» (усміхається). Тому що чоловіки, як і жінки, можуть зробити боляче. Але я не можу сказати, що мені складно знайомитися — ні. Просто до цього всього я вже підходжу зовсім інакше.
— Чи уявляєте ви себе мамою трьох-чотирьох дітей у найближчі 5-10 років?
Авжеж! Я дуже хочу бути мамою трьох, а, можливо, й чотирьох дітей. Мрію і про донечку. Та все — як дасть бог. Але головне для мене — мати поруч людину, в якій я була б впевнена, і яка була б впевнена в мені. Тільки тоді можна створювати справжню сім’ю і давати нове життя.
У мене є досвід, коли дитину виховуєш одна — і повірте, це дуже складно. Тому чоловіка, від якого я захочу народити дитину, я точно перевірятиму. Не буквально, звісно, а більше внутрішньо — аналізуватиму, щоб бути впевненою. Бо мені вже не двадцять, і «гратися» у стосунки чи в материнство — це не про мене.
Так, ніхто не застрахований від життєвих труднощів, але я зроблю все можливе, аби моя дитина мала люблячого, відповідального і сильного тата.
— Чи має для вас значення, щоб майбутній партнер теж був зі спортивного середовища?
Я фанатію від Леонардо Ді Капріо (усміхається), але всі чоловіки, які були в моєму житті, на нього точно не схожі. Це все дуже індивідуально. Ми можемо мріяти про одне, але життя вносить свої корективи.
Ідеальних людей не існує. Все одно доводиться з чимось миритися, на щось закривати очі, а щось для тебе — неприйнятне. Наприклад, зради — для мене табу. Але є речі, до яких я ставлюся з розумінням. У кожного — свій список «можна» і «не можна». Звісно, мені хотілося б, щоб мій чоловік вів здоровий спосіб життя. Це важливо. Але не обов’язково, щоб він був професійним спортсменом. Головне — щоб ми дивилися в одному напрямку.
— Хто або що вас найбільше надихає?
Зараз мене надихають люди — як ніколи раніше. Якщо до повномасштабного вторгнення моїми прикладами для наслідування були голлівудські зірки чи американські спортсмени, то сьогодні це — наші військові.
Мене глибоко вразила історія Да Вінчі — Дмитра Коцюбайла. Я дивилася інтерв’ю з його дружиною — і це було неймовірно сильно. Для мене він — справжній герой. Думаю, багато українців сьогодні поділяють цю думку.
Ще один приклад — гімнастка Олександра Паскаль, яка втратила кінцівку внаслідок ракетного удару по Одесі. Вона продовжує займатися гімнастикою з протезом. І от коли я бачу таких людей, я просто не маю права лінуватися. Коли Ромка каже: «Мамо, в мене болять ноги, я не хочу йти», я одразу відповідаю: «Подивись на Олександру. Як ти думаєш, у неї нічого не болить? А вона продовжує тренуватися і ще й змагається».
Через такі історії я вчуся сама і намагаюся виховувати так свого сина. Бо в нас з’явилися нові герої. Ми бачимо, як змінилося наше суспільство — багато артистів, музикантів, акторів відкрилися з зовсім іншого боку. І змінилися наші цінності. Це дуже важливо. Мені здається, ми зараз рухаємося у правильному напрямку.
Фото: Сергій Андрущенко @_serik_serik_
Продюсерка: Ольга Женевська @zhenevy
